Азиатские тигры (igor_tiger) wrote,
Азиатские тигры
igor_tiger

Об истории русинов (справка)

Оригинал взят у getsko_p в Закон про языки нацменьшинств подписан! Пора вспомнить историю борьбы русинов за свой язык!

Е.Русин.Закон про языки нацменьшинств подписан! Пора вспомнить историю борьбы русинов за свой язык!

Прийнятий та підписаний президентом В. Януковичем “Закон про мови”, яким русинська мова, не дивлячись на протести місцевих політичних маргіналів-антирусинів, стала офіційно регіональна!

Поздоровляємо народ підкарпатських русинів Закарпаття з перемогою!

Підкарпатські русини — автохтонне населення національної автономної території на південь від Карпат, що зафіксовано в міжнародному Сен-Жерменському договорі 10 вересня 1919 року вище 1100 років користуються своєю давньою русинською мовою (русинськым языком, русинськов бесідов), яка співпадає з церковно-славянською мовою св. Кирила і Мефодія на 80% і могла бути в древності матрицею для неї в руках рівноапостолів.

За всі історичні часи вище 1100 років русинську мову ніхто не забороняв, окрім часів більшовицького СРСР, комуністичної Радянської України та за 20 років нинішньої незалежної України.

Щойно прийнятий і підписаний президентом “Закон про мови” вперше в Україні після 1946 року надає право русинській мові отримати свій законний статус згідно законодавства мови національної меншини русинів, та регіональної мови в Закарпатті, де нею користуються 1000 років та знають угорці, словаки, чехи, роми, румуни, німці, євреї, та частина росіян і українців, яких нова влада переселила в Закарпаття після 1945 року з східної України та Галичини.



Щоб підтвердити необхідність “Закону про мови”, нагадаємо антирусинам та маргіналам (типу депутатів Мукачіської міської ради) дійсну історію русинського народу та історію державотворення нашої республіки Підкарпатська Русь з 1918-1919 до 1946 рр., яка, волею нашого народу ввійшла до складу незалежної України лиш 1 грудня 1991 року згідно результатів республіканського та місцевого Всезакарпатського референдумів.

Сформувавшись в політичну націю, русини створили свою національну державність у формі Автономної респцбліки Підкарпатська Русь, яка від 26 листопада 1944 року з іменем “Закарпатська Україна” була приєднана міжнародним договором “Про Закарпатську Україну” від 29 червня 1945 року між Чехословаччиною та Радянським Союзом.

Як писали наші автори, зокрема П. Годьмаш, (див. його статті в газеті “Правозахист” від 21 березня 2012 року), вічних противників русинів галичан в дійсності називалитиверцями, які були завжди проти об’єднання навіть із київськими слов’янами у спільне князівство Руська земля, протягом 200 років, перейменованого у князівство Київська Русь. Тільки у 1031 р. Ярославу “Мудрому” удалось насильно приєднати тиверців до Руської землі з утворенням їх князівства. Від назви їх адміністративного центра Галич і було його було названо Галицьким, чого (цього імені) вони сьогодні всіма силами держаться. Однак галичани з цим приєднанням не змирились і в 1202 р. розпочали боротьбу за незалежність. У 1204 р. вони захопили Київ і назначили свого воєводу Димитрія Київським князем. З того часу Галичина ніколи не була в мирному об’єднанні із східнослов’янськими народностями і постійно (м’яко кажучи) конфліктувала з ними на стороні суперників Київської Русі.

У 1772 році Галичина опинилась у складі Австрії, у якій уже були визнаними майже всі інші території слов’ян Центральної Європи: русини (rutheni-русени), чехи, словаки, словени та інші. Під впливом революцій у Франції та інших країнах Європи, названих “весна народів”, Австрія у 1849 р. офіційно визнала всіх проживаючих своїх слов’янполітичними націями, які мають право на утворення національної автономії. Так русининині Закарпатської області і Пряшівського краю Словаччини, як українці Галичини, у 1849 р. стали політичними націями. В цьому ж 1849 р. Австрія утворила Русинський дистрикт із центром в м. Кошиці (нині Словаччина) та Український автономний край із центром у м. Лемберг (Львів).

Визнавши за національними меншинами право на утворення національних автономій, Австрія була змушена визнати таке право за угорцями, а тому було утворено двоєдину Австро-Угорську монархію, яка у 1919 р. розпалась.

В цій ситуації мадяри запропонували русинам залишитися у складі нової демократичної Угорщини у формі автономної національної республіки “Русинська крайна (країна)” від 21 грудня 1918 року Законом Угорщини №10.

А ось руським Галичини, які себе стали перший раз усвідомлювати українцями Галичини зоставалося бути у складі Австрії. Група політичних українців Галичини і Буковини 31 жовтня 1918 р. провели невеличкий з’їзд, на якому проголосили суверенну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Однак при цьому вони зразу стали вести терористичну діяльність проти Польші, убивши високопосадовця, щоб фактом переслудування поляками знаходити собі прибічників, яких вони дуже мало мали. Через це Польша та міжнародна громадськість в Парижі не визнала за галичанами-українцями терористами таке право на створення своєї державності, якої галичани не мають і сьогодні і, що дивно, не хочуть мати навіть автономії у складі України, зостаючись жебрачою Львівською областю.

Зовсім інакша ситуація в підкарпатських русинів, які 10 листопада 1918 р. провели національний з’їзд народних національних рад, на якому прийняли рішення про утворення автономної республіки у складі Угорщини. На підставі цього рішення русинів, Угорщина 21 грудня 1918 р. прийняла конституційний закон про утворення національної автономної республіки «Русинська Країна». Перший параграф цього закону починається словами: “1. Русинська нація, яка проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення в галузях…”.

Тобто, вище тисячолітнє історичне минуле русинської нації Підкарпатської Руси-Закарпаття та русинів Пряшівської Руси (нині Словаччина) аж до 1946 р. немало нічого спільним ні з Галичиною, ні, тим більше, з Радянською Україною аж до танків Сталіна восени 1944 року.

А тому русинська нація не тільки сформувалась незалежно і окремо від києво-української і галицько-української, але і в протистоянні до загарбницьких зазіхань цих нових “польських українців Галичини». Про це засвідчують чисельні і незаперечні факти, які мали місце з боку українців Галичини після проголошення ними ЗУНР. Так, щоб збільшити територію і стратегічну спроможність ЗУНР, її керівництва шляхом серії авантюр захотіло шарлатанським шляхом (без відома самих русинів) приєднати автономну Русинську Країну русинів до своєї ніким не визнаної ЗУНР.

Заплановане Баєрами-Бращайками замовлене ЗУНРОМ рішення “про приєднання 21 січня 1919 року Підкарпатської Русі до не існуючої ще України” виявилося нікчемним міфом, який, як більшовики Росії, так і націоналісти Києва та Львова без ганьби використовують до нині.

А це політичне замовлення реалізовувалося так. В Ужгороді працювали адвокатами брати-євреї Юлій і Михайло Баєр, на яких вийшли галичани. Вони-брати змінили свої імена та навіть прізвища з Баєр на Бращайко по політичним мотивам, щоб приналежати до ... місцевих русинів. З отриманням русинами в Угорщині автономії “Русинська Країна” (нині Закарпаття) та виникненням ЗУНР, вони, змінивши прізвище з Баєр на Бращайко, цілеспрямовано прийняли активну співучасть у створенні в містах Мараморош і Хуст русинських організацій під назвою “Мараморошська русинська народна рада” та “Хустська русинська народна рада”. Очевидно, що їм, як активним помічникам, та “адвокатам-русинам”, запропоновано було очолити ці організації. Аж після цього брати Бращайко-Браєри через ці організації та засновану ними газету (як виявилося, на замовлення ЗУНР) розпочали серед місцевих русинів дискусію про доцільність негайного виходу підкарпатських русинів з складу Угорщини, (де вони, русини, вже отримали від Будапешта конституційну Автономію), і проситися, о диво, !?... до України, за яку русини не чули, та її ще навіть не проголосили на той час. Як відомо Браєри-Бращайки виступили на хустському зїзді з пропозицією приєднатися до України, яку ще лиш планували 22 січня проголошувати в Києві. О, дива галицько-києвських міфів!

Без сумніву, що саме з цією метою Бращайки-Баєри розпочали підготовку до проведення 21 січня 1919 р. в місті Хуст т.з. ними названого “Всерусинського з’їзду русинів Угорщини», аби проштовхнути “своє” замовлене рішення про приєднання території русинів до ще не існуючої міфічної “України». Бращайки-Браєри знали і розуміли авантюрність своїх замовлених з Галичини політичних дій, але спробували це зробити, хоч і не законно. Адже, на той уже час 4 із 8 русинських жуп (русинських національних областей), а саме, 4 жупи Пряшівського краю, 19 листопада 1918 р. прийняли вже політичне рішення про приєднання до новоутвореної Чехословаччини. Із інших 4-х русинських жуп була утворена автономна республіка Русинська Країна у складі Угорщини зі згоди Будапешту та прийняттям відповідного Закону №10. Тому запланований братами Баєр – Бращайко т.з. ними “Всерусинський з’їзд русинів» який до того ще й не був легітимним, бо зібрався в малочисельному виді і за відсутності відповідних делегатів інших рад, явно суперечив волевиявленню русинської нації, і став, фактично, сепаратистським з його запланованим замовленим рішенням “про приєднання до не існуючої України”.

З наведених вище причин, на цей т.з. “Всерусинський” з’їзд з’явились лише делегати від половини сіл одної лиш (з 4-х) Мараморошської жупи, які створили “Хустську центральну народну раду” русинів і гуцулів Мараморошської жупи та доручили її керівництву (не приєднуватися до “України”, а) бути представниками цієї жупи там де буде це потрібно в законноу виді. Що і виконали керівники цієї ради, підтримавши в скорому часі рішення Центральної Народної Ради русинів в Ужгороді про приєднання до Чехословаччини.

Нині українські псевдоісторики стверджують, що нібито на цьому “Всерусинському” з’їзді русинів Угорщини нібито було прийнято рішення про приєднання русинів всіх восьмирусинських жуп Угорщини і Чехословаччини до України на правах автономії?! Крім того, ці незаконні домагання Баєрів-Бращайків з самого початку зразу ставали міфічним і неможливими, оскільки між територією автономної Русинської Країни і Пряшівського краю Чехословаччини вже була визнана Європою і світом суверенна Польща і в її складі Галичина.

Вкажемо, що саме по ініціативі священика А.Волошина, майбутнього Героя суверенної України, русинські організації Русинської Країни і Пряшівського краю 7-8 травня 1919 р. провели в Ужгороді дійсно Всерусинський з’їзд, на якому, враховуючи політичні реалії, прийняли рішення про приєднання автономної русинської території до Чехословаччини на правах національної автономної республіки. Уряд Чехословаччини дав згоду на це приєднання, але за умов, що країни-учасниці міжнародної Паризької мирної конференції підтримають це приєднання своїм рішенням. В результаті країни-учасниці Паризької мирної конференції таку згоду дали і в ст. 53 Сен-Жерменського мирногодоговору із Австрією від 10.09.1919 р. записали, що Чехословаччина приєднає до свого складу тільки “автономну територію Русинів на південь від Карпат”. Тобто, приєднає лише територію автономної Русинської Країни з числа 4-х жуп, оскільки територія русинів Пряшівського краю (4 русинські жупи) уже була визнана складовою Чехословаччини. Про міфічних русинів-українців Галичини і їх ЗУНР згадки на міжнародному договорі в Парижі не було!

Зате високо і уважно світова громадськість вирішувала питання про визнання за русинами права створення своєї державності після Угорщини у складі Чехословаччини. Умови приєднання автономної Русинської Країни до Чехословаччини передбачались укладеним країнами-учасниками Паризької мирної конференції договором ізЧехословаччиною також від 10.09.1919 р., який було названо “Про захист меншин”. Так, 11-й параграф міжнародного договору “Про захист меншин” передбачав: Автономна “Країна Русинів на південь від Карпат буде мати окремий Сойм”, тобто автономний національний парламент. А 13-й параграф передбачав: “Чехо-Словаччина забезпечуєКраїні Русинів пропорційне представництво в парламенті Республіка Чехо-Словацька…”.

На вимогу представників русинів назву Русинська Країна було замінено на давню народну назву Підкарпатська Русь. Тому у 3-му параграфі Конституції Чехо-Словаччини 1920 р. пункт 2 записано вже так: “Автономна територія Підкарпатської Русі, яка дістане (тобто отримає свій статус де-юре з моменту підписання рішення міжнародного договору) найширшу автономію…”. Цей пункт Конституції Чехо-Словаччини був реалізований кінцево конституційним законом “Про автономію Підкарпатської Русі” від 22 листопада 1938 р. У відповідності до законодавства Чехословаччини, 12 лютого 1939 р. було обрано Сойм Автономної Підкарпатської Русі. Сойм Автономної Підкарпатської Русі 15 березня 1939 р. прийняв закон, яким Автономну Республіку Підкарпатська Русь проголосив суверенною республікою під назвою «Карпатська Україна». Саму нову назву Карпатська Україна запропонували з Берліна, а тому А. Волошин не смів противитися їх указу, хоча весь особовий склад січовиків був роззброєний і взятий під варту, а штаб Карпатської Січі був заарештований і сидів закритий в підвалі Хустської гімназії 14 і 15 березня, тобто на час проведення русинами засідання свого національного Сойму.

Із вище наведеного незаперечно слідує, що русинська державність почала формуватись у 1849 р. з Русинської автономної області, яка у 1918 – 1939 рр. мала статус автономної республіки під назвою “Русинська Країна” та “Підкарпатська Русь”. Тому зрозуміло, що титульною нацією навіть (багатьма юристами невизаної) суверенної «Карпатської України» залишалась русинська національність, оскільки зміна назви республіки“Підкарпатська Русь” на “Карпатська Україна” не веде до автоматичної зміни назви титульної нації “русин” на “українець”.

Саме на цій підставі Президія Верховної Ради СРСР 19 листопада 1942 р. прийняла Указ (і цим визнала русинів) “Про амністію біженців із Угорщини, карпаторосам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство”, у якому русинів чеським варіантом названо російським варіантом “карпатороси”, тобто підкарпатські русини.

Далі! Українська РСР і Польща 09 вересня 1944 р. уклали угоду (якою визнали русинів) про взаємну евакуацію (обмін) своїх громадян, який починається словами: “1.Обидві Договірні Сторони зобов’язуються по підписанні цієї угоди приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей…” – з Польщі до Української РСР. В протоколі до цієї угоди, українська та окремо від неїрусинська національність згадуються багато разів. На жаль, це приховують українські націоналісти.

Польща, Словаччина, Сербія офіційно визнали русинську мову як мову проживаючої на їх території русинської національної меншини. Окремо від русинської мови названі країни визнали і українську мову, але у якості мови національної меншини.

Націоналісти Галичини помилково стверджують 20 років, що визнання русинської мови окремо від української робиться свідомо з метою розколу української нації, а українська дипломатія своїм мовчанням з цим погоджується. Однак, на відміну від пустих бесід та заяв націоналістів на вулиці і в ЗМІ, українська дипломатія просто не сміє офіційно заперечити як історію виникнення і розвитку русинської нації і її мови, так й історію русинського державотворення.

Відомо, що назви націй не по волі націй міняють при анексіях їх території. В Указі Президії Верховної Ради СРСР русинів названо “карпатороси”. Угорці русинів називали “русен, русин, рутен, руснак”, русинська інтелігенція часів А.Духновича втілювали в життя назву “русский” та “руський”. Аналогічно проживаючих в Польщі у регіоні Лемковина русинів називали “лемки”, “лемко-русини”, після 1945 року після депорації сотень тисяч цілого народу лемків-русинів, зоставшихся стали називати лемки чи “русини-українці”.

До відома всіх маргіналів! “Товариство карпатських русинів” у 1990 р. звернулося до Міністерства закордонних справ Польщі дати роз’яснення, що саме польська сторона розуміє під словами “русинська національність” у вище згаданій угоді із СРСР від 09.09.1944 р. Директор департаменту Й.Міцкевич у листі-відповіді № ДПТ.11.35-15-90 від 25.03.1991 р. написав, що Міністерство закордонних справ Польщі звернулось із цим питанням до науковців, які дійшли такого висновку: “Сам термін “русин” походить з IХ століття… В Польщі за період після Другої Світової війни назва “Русини” відносилася в дійсності до народу, який представляв мовну групу Карпатської Русі – і насамперед, до лемків-русинів”. (див. газету “Подкарпатська Русь” за 01.03.1997 р.)

Отже, прийнятий та підписаний президентом В. Януковичем “Закон про мови”, яким русинська мова, не дивлячись на протести місцевих політичних маргіналів-антирусинів, стала офіційно регіональною мовою та визнаною мовою національної меншини в Україні русинів, став актом появи довіри русинів до нинішньої влади!

Типирька вже вшиткі русины не сміют ся ганьбити свойов бисідов!

А тко из русинов май чіношный, рендешный, чамняный, схопный, шпурівный, робутный, рядный, и способный служити народу русинов и напаровати свойих дітий, зробити їх ошколованыма, тот днеська и фурт надале має можность послужити русинскьому народу и Подкарпатськой Руси!

Из котрых русинов ряду не є, оты все будут маргіналами и хвалити чужоє. Такі не мают будущности! Хвала русинам и русинському языкови!

http://www.facebook.com/


САЙТ ПОДКАРПАТСКАЯ РУСЬ




Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments